Українська

Чучка 1

   Ми продовжуємо у рамках рубрики «Людина-УНІКУМ» розповідати читачам про справді унікальних закарпатців, які у різних сферах творять сьогоднішню реальність краю, його історію. Приємно, що за час підготовки до виходу цього номера попередній наш гість, закарпатський письменник Мирослав Дочинець, отримав найвищу державну відзнаку в галузі літератури, ставши лауреатом Шевченківської премії. З приводу чого редакція щиро вітає пана Мирослава!
   Цього разув нас у гостях ще одна знакова для Закарпаття особистість. Гуморист, науковець, бізнесмен, творчий, політичний та громадський діяч, поет, карикатурист, винахідник, організатор-затійник і просто цікава, надзвичайно креативна й позитивна людина – Павло Чучка-молодший. Людина, про яку чули і знають далеко за межами краю.
   У чому феномен цієї особистості? Ми намагалися з’ясувати в процесі майже 4-годинної бесіди. Розмова вийшла цікава: часом філософська, часом гострополітично-злободенна, подекуди із «перченими» слівцями, а ще з безліччю роздаткових друкованих матеріалів–газет, листівок, календарів, дисків, збірників поезії, книг відгуків тощо.
   Кілька штрихів до психологічного портрету. Павло Павлович дуже любить робити подарунки. Колекціонує національні головні убори різних країн. У розмові проводить історичні паралелі. Він не з тих людей, що бояться давати категоричні оцінки. На запитання відповідає розлого і з поясненнями або ж коротко й афористично.
   Нам приємно, що деякі питання «Унікуму» змусили Павла Павловича глибоко замислитися… І, звісно ж, чимале задоволення ми отримали від фірмового «чучківського» гумору. Бесідували у прославленому й без перебільшення вже легендарному дітищі Павла Чучки – ресторані «Деца у Нотаря» (до речі, більше про «Децу» дізнаєтесяв рубриці «Наші бренди»).
   Про те, як Павло Чучка першим привіз банани в Україну, деза версією астрологаПавла Глоби найблагодатніше місце в нашій області тахто є найкращим другом закарпатця, – читайте в нашому інтерв’ю.

«Там, де ти впевнений, треба кричати»Чучка 2

– Павле Павловичу, Ви вже встигли стати своєрідним живим брендом Закарпаття. Ваша невгамовна натура охоплює дуже багато різноманітних видів діяльності – бізнес, науку, творчість, громадську діяльність, політику. Як вдається їх поєднувати?

У мене є дві частини життя. Формальна, де я підзвітний:це робота в Академії наук, в Інституті вдосконалення вчителів, це моя діяльність на посаді голови Баранинської сільської ради тощо. І є та, де я живу за правилом трьох «з» – запланував, зробив, забув... І пішов далі! Це я як приватний підприємець, як творча людина, «писака»,шоумен, організатор фестивалів…Коли співпрацюю з різними гуртами, «накачую» когось ідеями, сам беру участь у певних заходах або ж«лізу» в якісь громадські гранти і там видумовую, реалізовую щось. Оце все життя – нерегламентоване. Воно, власне,впорядковане світоглядною установкою, яку заклали батьки-педагоги, освітою, якісними вчителями, надійними друзями... І самев цьому полі я себе почуваю, як риба у воді.
   Кожна людина, яка вважає, що має перед собою якесь призначення, певну місію, націлена на удачу. Вона не працюєне за принципом «тут є час, над тобою – виконроб, а от – норма виробітку»… Ні. Має бути бажання діяти, мусить бути ідея, над якою потрібно працювати. Третій важливий компонент – підтримка. Це або гроші мусять бути, або чиясь молитва за тебе, або гарна жінка, яка сидить вдома, підтримує, хвалить іокрилює словами: «Давай-давай, буде ще краще»... І ти летиш.
   – У нашій нещодавній розмові Ви дали своє визначення поняттю «людина-унікум», охарактеризувавши її як «відхилення в межах норми». А в чому полягаєВаше «відхилення в межах норми»?
Чучка 3   – Вважаю, що треба старатися «максималізувати», але не перебільшити. Люди – як? Намагаються завжди триматися серединки, бо тоді «не буде великої біди» у разі якихось промахів. Але якщо ти готовий, що після тебе мають залишитисяпевні відкриття, щось нове, то роби так, аби це було видно. Не крийся з цим, наче з чимось «недоношеним», недомальованою картиною чи незакінченою справою.
   Там, де я впевнений, намагаюся закричати так, аби всі «поглохли», а де невпевнений, то нащо мені туди лізти? Там є кращі, вони це зроблять ліпше за мене. Творчі, нестандартні, креативні люди – взагалі дуже цінні. Я завжди стараюся подружитися з такими, поспілкуватися. Зрозуміло, що дуже близько тримати їх не можна, бо починається певне «накладання творчих біополів» чи якісь нездорові заздрощі тощо… Є такий закон – конкурента і колеги. Колега робить твій бізнес дале-е-еко від тебе і його треба любити, а конкурент – це той, хто працює поруч з тобою, і його слід палити (сміється. – Авт.).
   – Що зазвичай є Вашим натхненням, хто або що стимулює до постійного розвитку, руху? Що не дозволяє Вам стояти на місці?
   – У кожного з нас є свій наркотик, адреналіновий допінг, який постійно «штовхає», «тягне», і на який ти можна легко «присісти». Для мене цей наркотик – відкриті люди. Можливість бути серед них, дивувати їх, радувати, бути корисним і зацікавлювати, надихати. Мені важлива оцінка, підтримка, схвалення людей. Це направляє мене на певний шлях. Якщо ж щось «зарубають», то я цим шляхом стараюся вже не йти.
   За таким принципом працює і наш «цвинтар» у «Деці». Адже там були і невдалі хрести, але їх уже нема. Бувало, з’явиться якийсь новий, а на третій день іде група туристів:  зупинилися, не зрозуміли чи покритикували – і вже його «прополюємо».
   Кожен контакт з людиною завжди щось лишає. Я повсякчас намагаюся поспілкуватися, сказати щось нестандартне, озватися до гостей. Наприклад: «Привіт! Чим ще займаєтеся, крім того, що крадете?». Це початок контакту. Людина відчуває, що вона потрібна, і в цьому також особливість «Деци». Тут отримуєте зовсім інші відчуття, ніж якщо б просто сіли на нікельований стільчик у центрі міста, випили каву в якійсь кав’ярні, побігли далі…

   Індивідуальний підхід як запорука успіху

   – А чим для Вас є «Деца»? Цьогоріч заклад святкує солідну,як для закарпатських ресторанів, дату…
   – Так, 1 лютого «Деці»виповнилося 19 років… Це мале підприємство, інших видів бізнесової діяльності не маю. Але «Деца» для мене – це насамперед психологічне  розвантаження. Я ще не зійшов з розуму, не здурів від життя в Україні, бо саметут можу «скидувати» енергію не лише у вигляді таких собі маленьких«помст», як на нашому «цвинтарі» (забив хрест, написав – іпозбувся негативу), а й завдяки тому, що переключаюся на креативні речі. От, наприклад, енергетично себе підживлюю, коли починаю згадувати великі чи маленькі успіхи, які довелося пережити. Так, я не столяр, поліпшив світову конструкцію лавиці. Переставив на спинці дві дошки по-іншому, і з’явилася опора для ліктя, місце для мобілки, барсетки, є куди пропхати руку, щоб обнятися з сусідом, впертися «горбом»… Я пишаюся цим не менше за хіміка Менделєєва, котрий виготовляв на продаж чемодани.
   Або ж інший мій проект – це 6-місна 6-гранна гойдалка. Люди гойдаються обличчям один до одного і їм від того забавно. Місця така конструкція займає небагато, але від людей немає відбою. Шкільні автобусні екскурсії зупиняються, щоб діти трохи розім’ялися. Я би зайнявся серійним виробництвом таких гойдалок, та є цікавіші заняття, нові ідеї. Час дорогий!..
   – Ще однією родзинкою «Деци» вже встигли стати знамениті «іменні стільчики». Хто удостоївся честі бути закарбованим на них?Чучка 3

Їх уже 200! Є стільці, на яких – по 2 імені. Чому виникла така ідея? Дивіться, коли ми кажемо «гей, Ви!», то маємо на увазі «ти». Якщо ж хочеш, щоб до тебе прийшли люди, принесли гроші, запросили друзів, починаєш працювати індивідуально. Іменний стілець з прізвищами – такого більше ніде нема. Є кілька категорій людей, імена яких на ці стільці потрапили. Перша група – це ті, котрі частіше за інших сюди приходять або замовляють тут великі свята, наприклад, весілля. Тобто гроші несуть не тільки жінці додому, але й у «Децу». Завдяки їхній підтримцідотично існує і цей заклад.

Друга категорія – зірки, світила, в ореолі слави яких частково купається й «Деца». Третя група – це ті, чиїми трудами, руками, творчими текстами, картинами, ремесельними витворами «Деца» живе: майстри, які забивали гвіздки й тесали дошки, а ще серед будівельників «Деци» були офіціанти, сторожі і навіть кухарі…Усі одержали своє маленьке місце слави. А сідаючи на чийсь стілець, відвідувач подумає про цю людину. Таким чином стілець у «Деці» стає видом комунікації.

   «Ми першими привезли банани в Україну»
 
   – Із яким образом Ви себе більше ототожнюєте – бізнесмена, науковця чи митця?

   – Інтелігентом, насамперед. Мій приклад. У 1991 році, щоб якось вижити, створили із друзями (усі з вищою освітою, а я ще й кандидат наук!) приватну фірму «Козак» і почали заробляти перший капітал на бартері українських овочів. Міняли ми наші дешеві огірки-помідори на тропічні фрукти з-за кордону. Так, ми першими почали ввозити в Україну банани десятками тон, бо знали технологію, як «втримувати» банан від переохолодження і швидкого дозрівання, щоб у дорозі не зіпсувався. Ночами не спали, возили, тягали їх навіть на Запоріжжя й Дніпропетровщину...
   На зароблені гроші добудували спілці художників картинну галерею «Ужгород», а поруч відкрили перший в обласному центрі супермаркет «Козак».
   
   «Кожна ідея має «настоятися», наростити скелет»

   Під час розмови Павло Павлович іноді відволікався на те, аби переглянути свій профіль у одній із відомих соціальних мереж і навіть продемонстрував найцікавіші пости та фотографії…  
   – Зараз з’явилася така штука, як «Facebook». Він, по суті, «відсмоктує» від мене той накопичений матеріал, ідеї, які ще не встигли «настоятися», «викластися» у більш серйозному, повному форматі. Як казав мені один мій друг, не можна тривожити тісто, коли воно кисне. Очевидно, що я себе розмінюю на дрібниці. Требадумкам, ідеям «достигнути», наростити скелет, пройти всі необхідні стадії, і тоді матеріал станепродуктом. «Facebook» часто не дає цього зробити.
   – А що Вам не дає видалитися з «Facebook»? Чи це вже залежність?
   – Мабуть. Тут є все: образ, думка… Є чимало людей, які думають. У соцмережі сам собіфільтруєш коло спілкування. З дурнями не зв’язуєшся. Тут – вся Україна… Як не можна відмовитися від мобілки чи колеса, так «Facebook» став термометром для «ментального міряння температури суспільства». Це пульс громади. Звичайно, якщо знаєш мови і маєш контакти. Парадокс: з одного боку мережа забирає страшно багато часу (іноді навіть очі страждають), але з іншого – ще більше часу заощаджує, коли знаєш, що шукати.
   – Павле Павловичу, а яка сфера вашої діяльності зазвичай«перемагає», коли потрібно робити вибір на користь однієї?
   – Та, де найближчим є результат. Хоча завжди «штовхаю» перед собою декілька справ. Стояти не можна, бо як це – стояти?.. Належу до тої більшої з двох частин людства, котрі люблять колоти дрова, бо відразу бачать результат. Тому вибір роблю на користь тої справи, навколо якої найбільша свобода дій, де найменше обмежень і заборон, де найближчий успіх. А успіх – це турбонадув для наступного проекту, справи, ідеї, контакту. У ці дні, наприклад, завершую свіжу туристичну атракцію, пов’язану з Ференцом Ракоц ІІ…

   Роботящість та абсолютна скромність – головні риси закарпатців

  – Ви і Ваша робота у багатьох асоціюється саме із закарпатським духом, закарпатською ментальністю. А якою бачите цю ментальність?
  – Закарпатець (а то я і ще півмільйона людей) – це багатовіковий колоніальний продукт. Старші закарпатці ніколи не мріяли стати начальниками. Бо начальник – це небезпечний чужинець (прихудчий чоловік), озброєний луком, шаблею, автоматом чи банкоматом (залежно, коли нас завойовував), наділений партійно-кагебістськими повноваженнями і розмовляє чужою іноземною мовою. Його ти маєш годувати, йому ти маєш служити і з ним ти маєш поділитися своїм природним ресурсом. Так століттями складався наш психотип – мовчки багато працювати, щоб вижити. На щастя це світосприйняття у закарпатців змінюється на очах за останні 10 років завдяки поколінню, пробудженому 2004 роком!
   – Яка «типова» закарпатська риса особисто Вам найменше подобається, а яку варто було б перейняти усім українцям?
   – Класичний закарпатець виразну рису. Він дуже чепурний! Наш чоловік буде прикрашати, благоустроювати, поліпшувати, удосконалювати в межах існуючих рамок. Він ніби той червак, який із піску зробить гумус. Він оживить землю й річку, змусить плодоносити голу скелю… Закарпатець буде всюди малювати, фарбити, підтягувати, перешивати, постійно покращувати, запозичати, втягувати, імплементувати все передове…
   Але разом із цимє ще одна риса – скромність, доведена до абсолюту. Тому, з одного боку, закарпатців треба живими ставити на постаменти. Нехай міняються час від часу, аби їм ноги не боліли... Але на жаль, і там де не слід бути скромним, де варто заявити про себе, мимовчимо. Сьогодні прийде «куфайка-балалайка-гармошка-сірьожка-картошка» і скаже: «Я тя научу!».Ми – ані пари з уст. Закарпатці – страшно скромні люди. Незаслужено скромні. І роботящі. Вся Україна «паше», але ми «пашемо» ненормально. Це якщо, звичайно, брати в межахколишнього Радянського Союзу. Втім, якщо подивитися на доглянуті поля в Австрії, Німеччині, Польщі, різниця помітна. Хочіне можна порівнювати, там геть інші умови. У нас люди роблять із нічого і попри все.
   – Павле Павловичу, хто, на Вашу думку,є найкращим другом закарпатця?
   – Це його рідний край. За нього він має триматися руками-ногами-зубами. Тут зима не заморозить, літо не спече, чистої води нап’єшся, грибів завжди знайдеш, сусідів маємо невойовничих… Цінуй, люби і поважай це. Глобусом закарпатця є Закарпаття. Для нашого чоловіка, який все життя прожив тут, не хибить ні Париж, ні Лондон… Бо це не бедуїн, котрий прожив разом із верблюдом усе життя у величезній пустелі, де крім неба і піску нічого не бачив. Із яким мозком він народився, з таким і помер. А хто народився на Закарпатті, жив, працював, молився і помер тут,– той бачив усе. У нас ще є люди, які, не виїжджаючи зі свого села, встигли пожити в п’яти державах. А заразом від шостої держави навіть недавно паспорт отримати.
   Навіть езотерикикажутьпро Закарпаття, як про особливу, благодатну землю. Зокрема, астрологПавло Глоба, коли приїздив до нашого краю, на Свалявщині сказав: «Стоп. Тут у вас найблагодатніша територія».
   – До речі, про благодатність нашої землі. Поезія, живопис, архітектура, література, пісня, танець, театральне мистецтво… Де, у якій сфері, на Вашу думку, наші земляки реалізували себе найбільш повно та яскраво? І де ще маємо прихований, нерозкритий потенціал?
   – Муза архітектури розцвіла на закарпатському ґрунті, бо вона дозволяє реалізувати себе майже всьому сільському населенню нашого краю (сміється. – Авт.).
   Найвідоміші закарпатці – це насамперед митцінашої художньої школи. Усі інші– наздоганяють. Це навіть тупому й обмеженому зрозуміло. Найдорожчі картини чиї? Бокшая, Ерделі, Коцки! А в цілому: колоніальний, підневільний народ про мистецтво думав найменше.

   «Дружба – це порозуміння»Чучка

– Які, на Вашу думку, акценти необхідно робити в розвитку нашого краю сьогодні?

Потрібно змінити правила гри, умови. Держава має повернутися обличчям до людей, а закони повинні бути такими, аби ми їх не «відчували». Щоб закарпатці не втікали за 3000 кілометрів у Португалію і там жили ліпше, як тут. Ще й надсилали звідти гроші, допомагаючи своїм. Там, на чужині, на жаль, правила гри кращі, ніж у нас, у рідному домі.
–   Які цінності для Вас є незмінними, трансцендентними, вічними?..
–   На першому місці у мене категорія часу, а на другому – здоров’я. Потім – щастя…Бо навіщо здоров’я і щастя, коли часу уже не залишилося?
Вічне? Цінне? Для мене це те, що надихатиме, те, що сприятиме порозумінню поколінь, «від» і «до». Для мене це середовище, яке надихає. Як яземля-мати для Антея. Це краса земного природного раю… Тож не дай Боже його змінити кардинально.
   – А чим у Вашому приватному житті є дружба?
   – Це порозуміння. Два жебраки з голим задом, якщо знайдуть щось у піску і порозуміються, то створять Дубай або Кувейт! І водночас дай двом мільярдерам, які живуть за принципом «чєловєк чєловєку – брєвно», по мішку золота, то вони стануть жебраками і ще нароблять біди іншим. Наприклад, годні забрати Крим. Двоє, троє, четверо, якщо сходяться у думках, перевертають гори. Дружба – це спілкування, порозуміння.
    – Ваш девіз?
    – Боже, поможи мені вийти з цієї біди, бо ще не в таку залізу! Я з цим живу. І це мій оптимістичний двигун внутрішнього згорання! (сміється.– Авт.).

Розмовляла Наталія Тернавська